<< Главная страница

Мазепа



Категории Володимир Сосюра ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал (Мазепа Iван — Iван Колединський (його батько був власником села Мазепинень), гетьман.) Пролог Автор знайомить нас iз постаттю, що схилилась над стародавньою рiкою. Колись цей чоловiк мав велику владу, а тепер його Бог забув, покинули люди: Стоïть Мазепа, як докiр Безжальнiй долi, над водою... Колишнiй велет схуд, змарнiв, його влада розвiялась, i спомин лишається єдиною вiдрадою. Стоïть вiн над Дунаєм i згадує все, слухає чайок i сам спiває пiсню Та бiда тiй чайцi, чаєчцi — небозi...: На спiв нанизує слова Вiн про далеку Украïну, I пiсня та крiзь вiчнiсть лине, Як завжди, юна i нова. Нещаслива доля привела героя поеми до Дунаю, де все не те й не та блакить, де йому судилось померти. Але й в останнi своï днi вигнанець згадує рiдну Украïну, обiцяючи в смертну мить шепотiти ïï iм'я. Наступнi слова автора готують читача до огляду Мазепиноï долi: I перед сивим i сумним, Немов могутньою рукою, Хтось розгорнув життя сувоï, Коли ще був вiн молодим, Не знав нi розпачу, нi муки, I забринiли лiри звуки... I Ми знайомимось iз чорнобривим та струнким королiвським пажем. На його владнi очi, на цю красу молилась не одна панна, не могли встояти навiть жiнки. I цей образ вони назавжди залишали у своïй пам'ятi, а вiн: Вiн дарував на мить любов I знов, байдужий, далi йшов. Бал. Мазепа чекає когось у тихiм парку короля. Звiсно, це — жiнка, панi Зося, удова, Любов Мазепи чергова. Запальний хлопець зiзнається Зосi у своïх муках очiкування. Палко i пристрасно вiн цiлує i пестить молоду коханку. Але жага i запал швидко минають, i тодi: ...вже не те ïï волосся золоте, I поцiлунки Зосi ревнi Йому нуднi i неприємнi. Байдужим Iван стає до неï, та панi вибачає чорнобривого Дон — Жуана за образу, прощаючись iз ним у реверансi, такому ж божественному i грацiозному, як i сама вдова. Мазепа був улюбленим королiвським пажем, знав усi цiсарськi капризи, усi його секрети: не тiльки штиблети подавав господаревi, а уночi й удень приводив дам на рандеву. Iвановi заздрили шляхтичi, бо круль (Круль — король.) — поляк, а паж — украïнець. Король цiнував свого лакея, а той: Теж уподобав короля I полюбив любов'ю сина, А не любов'ю холуя. Мазепа мрiяв бути на Украïнi, як його король. Засумував вiн на бенкетi за столом i розповiв усiм про козацьку волю i орлiв. А Зосин кавалер ревнивий, пан Бронiслав, вилаяв лайдацьких кобзарiв, вiд яких нiде нема спокою. Круль замирив конфлiкт. Всi гостi та його величнiсть з пажем пiд крики слава розiйшлись в одведенi покоï. Iван i Зося бачать сон: Мотрею звуть Зосю, ïï кохає старий гетьман. Мотрона його любить теж, невтомнi пестощi його, а не славу й грошi. Та раптом смiх, покотилась корона величi — i поряд нього вже лежить не молода коханка, яка не слухала батькiв i Бога, а труп з оскалом губ гнилих. Прокинувшись вiд нiчного кошмару, Iван iз Зосею зустрiвся i знов зазнав огня i мли. Проснувсь Iван — нема нi корони, нi Мотрони, це був сон, це лиш примара. А Зося вранцi теж згадала своï химернi мрiï, а поряд неï тихий кашель короля... Господар просить не приводити бiльш панни Юзi: Ми вже не друзi. Мiй вiк не юний, я не ти. Королевi набридло просити пестощiв у неï, вiн хоче нерви зберегти. Мазепа обiцяє своєму володаревi допомогти у цiй справi: Якщо ясна величнiсть ваша Не погребує пiсля пажа. Король мрiє пiдкорити цю норовисту Галатею, а корона нi при чiм, це — забобони. II Пiд зоряним небом серед високих трав Iван спокусив панну: Вiнок сiй Юзя вiддала. Король тiльки дивувався перемогам свого поета. У цей час пан Бронiслав бореться зi своïми ревнощами. Не пiдкорив вiн Зосю молоду, яка кепкує з нього i смiється, а поглядом шукає того шляхтича хлопського. Пiсля бенкету Бронiслав, думаючи, що Зося з пажем молодим, шукав по парку ловеласа. Схрестилися при мiсячнiм сяйвi сталевi клинки. Запекло бились супротивники, уперто шукаючи вороже серце. Скiнчився кривавий поєдинок: Пан напоровся животом На золотий клинок Мазепи, Немов спочить на нього лiг... На ранок блiдi стривоженi пани перенесли тiла у замок. Панни беззвучно плакали за Йваном. Та вiн на лiктi звiвся, прощаючись зi своïми печальними глядачами: Прощайте... Мабуть, не знесу... Сивобровий король заплакав, засумував. Лiкар придворний заспокоïв присутнiх, тодi зiтхнули панни i ожила природа: Крiзь вiкна зацвiла блакить... Вiн буде жить, вiн буде жить! У час похорон Бронiслава, який розгортається у наступнiй картинi, день був холодний i сумний, з дощем i без золотожару (Золотожар — сонце). Печальнi лицарi йшли юрбою. Пiсля поховання на цвинтарi лишились квiти, там, на могилi, ридали небо i дiвчина — майбутня жiнка Кочубея (Кочубей — генеральний писар), яка запам'ятала назавжди це прiзвище Мазепа. Ill У цi днi лежав Iван при смертi, вiн ïï подих вiдчував. Страшно боровся за своє життя: схуд, зник блиск очей. Та не загинув, бо: Тiльки думка про Вкраïну Герою вмерти не дала. Весь час над виснаженим лицарем сидiла Юзя в бiлому вбраннi, неначе янгел бiлокрилий: пiклувалася про свого коханого, радiла його перемогам, солодким силам, якими наливались його жили. Пройшли тривоги, спочиває милий. I снить Iван монастир на Украïнi: Де мати йгуменя блiда Перед iконою рида I хреститься, i б'є поклони, I сина згадує свого... Вiн бачить вчительку-черницю: Вiн з нею вiльно розмовля I по — французьки й по — латинi, Вiн знає, де яка земля, Як там живуть чужi народи, Якi в них звичаï i як Вкраïну полонив поляк, I, наче оводи тi злi, ïï обсiли москалi... Мазепа спостерiгає за хлопчиком малим, який так палко любить Батькiвщину i гнiвно обiцяє захищати ïï вiд загарбникiв. А серце його слухає, мов п'є, послушницi чiткi поради: — Учись, Iване!.. I любов, Свою любов до Украïни Вмiй влить у формули чiткi, Умiй спинить гарячу кров, Рух нерозважливий руки I стиснуть серце, коли треба. Хай пада все, палає небо, А ти iди спокiйним кроком До точки, що намiтив оком. Учись вiйни у ворогiв, Вивчай удачу ïх i зброю, I слава пiде за тобою, Немов за пiснею мотив. Мазепа бачив матiр знов, чув дзвони золотоï Софiï i благословення материнське на боротьбу за Украïну без вагань, не боячись нi зрад, анi вигнань: Той не живе, хто жить не вмiє З душею темною раба. Життя ж — це вiчна боротьба! Блукає Iван по кiмнатi у сяйвi мiсяця, як сновида: немає матерi блiдоï, зникла. На ранок молодий герой — обранець уже хоче сiсти на коня, покинути палац, щоб захистити свiй народ, якого плач вiн чує крiзь мури. Юзя заспокоïла Iвана, пообiцявши пiдтримувати коханого у боротьбi, роздiлити його долю, любов i ненависть. Зникли привиди, заснув Iван спокiйно. IV Взимку Мазепа мрiяв про повернення на Вiтчизну, бо йому набридла чужа розкiш, синьоока Юзя, немов прощальний вiдгомiн осiннiй. Вiн докоряє собi за сентименталiзм i радiсть вбачає у зброï, борнi, перемогах. V На одному з королiвських балiв знову закохався паж. Забувши Юзю, вiн думає про дружину одного магната, Терезiю, яку не мiг пiдкорити, хоч i слався перед нею барвiнком. А в монастирськiй тишинi за нього молилась Юзя, простивши зраду i образи. Чоловiк Терези вирiшив спiймати спокусника (Йдеться про вимишлену поляком Пассеном легенду, як шляхтич Фольбковський покарав Мазепу за iнтимнi стосунки зi своєю дружиною). Вiн одурив дружину, сказавши про полювання, на яке нiбито збирався. Старий, ревнивий панi муж вчасно повернувся — застав коханцiв. Пан Iвановi помстився: наказав своïм слугам прив'язати Дон — Жуана ремiнням до дикого коня й пустити в поле. VI Несе шалений кiнь свого вершника безмежними степами, мчить у океани трав. Упав кiнь в знесилi — знепритомнiв i юнак. Вiдкривши синi очi, побачив вiн двох татар. VII Тепер Мазепа працює на виноградниках, в Криму. Побачив Iван ханську полонянку Оксану. ïï карi очi, важкi дiвочi коси причарували його. Жага до волi i новоï любовi примушує юнака органiзувати втечу. Уночi вiн викрадає двох коней i дiвчину — невiльницю — ïхнi тiнi зникають за муром. VIII Хан, стривожений зникненням Оксани — його коханоï бранки, збирає за втiкачами загiн татар. IX Оксана та Iван летять, немов лелеки степом. Вони чують за собою погоню. Раптом кiнь Оксанин спiткнувся, i вершниця схилила бiле личко — смертельна стрiла вбила бранку. Назустрiч ïм мчить загiн визволителiв, це — чубатi козаки — запорожцi, якi врятували Мазепi життя. У кривавiй сутичцi загинув ïхнiй отаман, тодi впевненiсть запорожцiв похитнулась, i, щоб не бути переможеними, хлопець — бранець пiдбадьорив товариство — нову енергiю бiйцям улив. У цьому бою вiн ледь не загинув, його врятував дяк, що був мiж чубатими лицарями степу. X На Сiчi Мазепу обрали курiнним писарем, щоб подвиги у книги всi записать. XI В. Сосюра висловлює свою точку зору щодо Мазепи як полiтичного дiяча: Я серцем хочу показать Страшну трагедiю Мазепи, I в нiй в той час страшний незгоди Трагедiю свого народу... Поет не вважає гетьмана Мазепу зрадником, бо вiн любив Украïну i хотiв для неï здобути волю, незалежнiсть. Автор нiби диспутує з Пушкiним: О Пушкiн, я тебе люблю, Та iстину люблю ще дужче! — згадує царя Петра I, вважаючи його бандитом, бо вiн покрiпачив людей. У цiй частинi поеми митець робить лiричний вiдступ — згадує славне минуле Украïни: Матiр — Сiч — ядро звитяг, оспiвану Вальтером; Сагайдачного — нашого Суворова; Войнаровського (Войнаровський Андрiй — сестрiиок Мазепи, чоловiк Мазепиноï сестри), якому присвятив свiй твiр Рилєєв (Рилєєв — росiйський поет). Автор повiдомляє про негативне ставлення Шевченка до Полтави О. С. Пушкiна. Спiвець поеми розкриває iсторичне минуле Кочубеєвоï родини, пов'язуючи його зi зрадою гетьмана: А Кочубей — це ж Кучук — бей, Тому й такi його дiла. Батия кров у нiм текла. У головi, що вийшла з степу, Що вiдрубав ïï Мазепа. XII А час летiв i днiв пiдкови Губив, як зорi — блиск в траву... — Самойлович передає свою гетьманську булаву Мазепi, тепер новий гетьман — Iван Мазепа. XIII Ось вiн приïхав у Киïв, вiдчув його красу, зустрiвся зi своєю матiр'ю. Потiм Iванiв шлях пролiг до Бiлоï Церкви, де живе Кочубей, а з ним його дружина — вродлива жiнка i лукава — та, що любила Бронiслава. Вона хотiла помститись гетьмановi за смерть коханого шляхтича. Та незчулася, як сама полюбила цього нiжного i, мов криця (Криця — сталь.), сильного гетьмана: В обiймах гетьмана тремтить Жона нащадка Кочук — бея, А Кочубей, хильнувши, спить. Знайшлась у Кочубеïхи донька — краса, Мотря, хрещеним батьком якоï обрали самого гетьмана Iвана Мазепу. Автор не стверджує, що Кочубеєва дитина — донька саме гетьмана, це лиш здогадка, натяк: Сидить господар — недотепа, Не зводить з дiвчини очей. Смiється радiсно Мазепа, Мовчить рогатий Кочубей. Iдуть роки, росте дитина, а Кочубеïсi все сниться сивовусий козак. Викохала вона Мотрю, струнку, як тополя, швидку i гарячу, татарськоï вдачi. Старий гетьман покохав свою хрещеницю, ïï красу, вiн в нiй юнiсть полюбив. А Кочубеïха злиться на закоханих, бо сама не залишилась холоднокровною до Мазепи. Не слухала донька нi батька, нi матiр, що забороняли ïй бачитись з Мазепою, вона втекла у гетьманський палац. Коханцi ховали своï стосунки вiд людського ока, бо наречена — хрещениця йому. Кочубеïха вирiшила помститись Iвановi i за доньку, i за своï образи. Вона наполягає, щоб чоловiк написав Петру донос: Буть швидко вибуху. Це — злодiй, Це супостат, а не гетьман. Петровi будем ми в пригодi, Й вiн не забуде нас. Пиши. I пише Кочубей: ...вiн злодiй... Лиш Мотря плаче у тишi... XIV Летить козак, полковник Iскра (Iскра — полтавський полковник), везе Петровi донос. У юного полковника своя мета — Мазепа його суперник, адже Iскра щиро кохає Мотрю, а та лише кепкує з нього. Не вiрить Петро I у зраду свого пiдлеглого: Вiддав вiн Iскру й Кочубея Мазепi на суворий суд. Суворо розправився Iван Мазепа з донощиками, привселюдно покаравши ïх. Лукаву Кочубеïху гетьман вiддав на поталу: ïï прив'язали до кiнського хвоста i пустили у широке i безмежне поле — так загинула дружина зрадника Кучук — бея. XV Багато ворогiв було у Мазепи та його пiдручних, одним iз них постає i народний улюбленець полковник Семен Палiй (Палiй Семен — Семен Гурко, хвастiвський полковник): Iще в Сiчi, о даль моя, Ховаючи таємнi мрiï, Йван зненавидiв Палiя За те, що той любив Росiю. Носить у собi таємнi мрiï гетьман, переживає, а Палiй догадується, з пiдозрою ставиться до нього. На одному з бенкетiв Мазепа наказує заарештувати Семена. XVI Його обмовили перед царем, звинувативши у зрадi. Петро дає вирок — на каторгу бунтiвника, в Сибiр. XVII В. Сосюра у наступному уривку поеми протиставляє Палiєвi славетного Полуботка (Полуботок Павло — чернiгiвський полковник, гетьманував пiсля I, Скоропадського), що за Вкраïну кров пролляв. XVIII Петро I вимагає у Мазепи людей для побудови пiвнiчноï столицi: Вони в болотi там втопають, Ллючи в Неву i пiт, i кров, I на кiстках ïх виростають Гранiтнi велети будов... Гетьман у задумi, як можна зупинити це знущання над украïнським народом, бо: ...Пелька ж та Все ширше зуби розгорта Й ковта чуби, шлики, петельки — I вже назад не поверта. XIX I ось наступила добра нагода розiрвати стосунки з Росiєю — на Петра вiйною йде Карло XII (Карло XII — шведський король): вiн хоче загарбати квiтучу Украïну. Гетьман хоче взяти за союзника собi Карла. XX Скликавши нараду, Мазепа вiдкриває свою таємницю. Вiн радиться зi старшиною, чи готовi вони йти на смерть за нашу нацiю нещасну? Козацька старшина пiдтримує у цей момент батька — гетьмана. Але постає питання, мета Карла — Украïна. Та Мазепа швидко розв'язує його по-своєму, вiн уже все вирiшив: Далеко Швецiя. Ми потiм ïï розiб'ємо ярмо. Це не Росiя, що так близько. Та й сiчове хоробре вiйсько У нас в руках. В нас козир є. Знову автор робить невеличкий лiричний вiдступ, викриваючи похибки (Похибка — помилка) козацькоï старшини. Вiн звинувачує ïï у непорозумiннi з народом, з ним — громадською рушiйною силою — нiхто не порадився, а даремно: Та нi словечка не сказали На цiй нарадi про народ. Немов його й не iснувало. Тож знай, жупанство малинове, Народ останнє скаже слово! XXI Петро не дозволив Палiєвi оправдатись i довго не вiрив у зраду Мазепи. Зрозумiвши все, вiн затаïв у серцi невимовний гнiв. XXII Ось уже Карло прийшов на Украïну, i у жорстокiм бою пiдмурами Полтави зустрiлися двi армiï: блакитнi Швецiï полки, прославленi в боях, палкi, швидкi, та юнi i мiцнi полки Петра. Як зрадника прокляв народ Мазепу, що на рiдну землю привiв загарбникiв. Тепер навiть громада пiднялась на бiй: ...за вiру православну, За рiдну землю i церкви, Щоб записать сторiнку славну В єднаннi Києва й Москви... Гетьман передчуває, що не зламає царськоï могутi. Карл нервує, докоряючи своєму спiльниковi, що йому обiцяли алмазнi гори, а зустрiв тут ненависть народну. I вiн уже боïться, бо полки Петра добре навченi. XXIII В залiзне коло круг Полтави Упав тугий удар ядра I стежку проробив криваву... — зiйшлись двi армiï. Гори трупiв i море кровi стеляться в гарматному диму. Ось грянув лютий бiй: I смерть круг Карла i Петра На крилах огненних лiтає. Карло XII ледве не загинув, ледь не взяло його смертi страшне жало. Коли шведськi вiйська побачили живого свого короля, знов уперед пiшли грозою. Безстрашним у бою зобразив В. Сосюра, як i О. С. Пушкiн, Петра: Летить, як буря, на конi Любов росiйського народу Крiзь канонади сивий дим... Шепоче вiн святу молитву I армiя iде на битву, В однiм поривi злита з ним... Автор поеми вболiває за украïнський народ, змальовуючи його роздвоєнiсть, як вiн до загину б'ється на боцi Карла i росiйського царя: Який це жах! Який це жах! Так розмiнять могуть орлину! I наче стогне на ножах Роздерте серце Украïни... Цар повернув з Сибiру Палiя. I вiн, простивши Петра, бере участь у вiйськових дiях. Програли бiй Мазепа з Карлом. Штик росiйського солдата вiдрiзав шлях шведськiй армiï, тому втекли лише ватажки — спiльники. Поет у цей час згадує поневоленi народи, проводячи паралелi мiж ними та украïнцями: як iндiанцi у Канадi бились на протилежних барикадах — за французiв i англiйцiв, як шотландцi проливали свою гарячу кров во славу Англiï. XXIV А далi простяглась картина помсти царськоï Росiï: З наказу Меншикова (Меншиков — росiйський генерал) дiло У тьмi робилося страшне. За Петра на Украïнi розвивалися трагiчнi подiï, якi вимагали братовбивчих загарбницьких воєн для збагачення царськоï корони i казни: Батурин (Батурин — найважливiший стратегiчний пункт Мазепи) знищено, i попiл В глухих розвiяно вiтрах. А потiм там, де Днiпр наш лине, Де згас навiк люльок вогонь. Ядро повоï Украïни — Сiч — дочекалася свого... XXV Смутний та стривожений Мазепа кається у своïй необачностi. Жене його доля у Молдавiю, до синього Дунаю, покидають зрадженого гетьмана козаки. I дорiкає вiн собi: Хiба народу не любив я! Та в грiзний час страшних негод Собi на горе й безголiв'я! Не зрозумiв мене народ. XXVI Карл XII звертається по допомогу до турецького пашi подолати Росiю. Але нi з чим повертається цей молодий король до свого войовничого племенi вiкiнгiв, не здогадуючись про пiдступнiсть i хитрiсть росiйського царя: Так меч, меч Швецiï зломився Пiдтиском велетня з Неви. Петро ж вiд туркiв вiдкупився I повернувся до Москви. Залишається Мазепа у Молдавiï, i плаче проклятий народом, бо вже нема пощади, нема йому вже вороття. Не послухав сивоусий гетьман молдавського господаря, не повернувся на Батькiвщину. Жорстока доля на нього чекає. ...Перстень свiй Мазепа з пальця i здiймає I в тишинi уже нiчнiй Iз нього смерть вiн випиває Й на землю пада... Стогне гай... Зiтхнув Мазепа у останнє, I з губ злетiло, як дихання: Прощай, Украïно, прощай! Нiхто над ним не голосить, не никнуть траурнi знамена. У лiричному вiдступi автор ще раз наголошує на благородному задумi зрадженого зрадника: Хай про Мазепу спiв мiй лине, Хоч вiн був пан, та серце мав. За сувереннiсть Украïни Боровся вiн i в цiм був прав. В. Сосюра розповiдає, як був проклятий генiй украïнськоï звитяги. Прокляли його попи, а не люди. Вiн намагався зламати нерiвноправний союз Богдана i царя Олексiя, що позбавляв украïнцiв всiх прав. Петро I тугiше зав'язав цю петлю, скориставшись зрадою Мазепи: ...Будував церкви Мазепа, Церкви i школи. Просвiщав Вiн свiй народ. Та шкiл не треба Царю, й вiн ïх позакривав. Покрилась тьмою Украïна, Засумував старий Днiпро... I доробила Катерина, Чого не встиг зробить Петро. Епiлог Автор повiдомляє нас про долю своïх героïв. Турки, увiрвавшись у Молдавiю, вкинули трупи володаря i Мазепи у синiй Дунай: Над ним тече мутний Дунай, Старечi костi обмиває... Семен Палiй пiшов замолювати своï грiхи у монастир, зрозумiвши свою помилку, бо крiпацтво i свавiлля владарювали на Украïнi. У епiлозi поет розкриває значимiсть двох ворожих постатей: Петро й Мазепа. Краю милий! Вони по — рiзному прогрес В тi днi далекi розумiли. З Петром Iван програв двобiй... Вони несли життя орлине: Той для Росiï, а другий — Для золотоï Украïни. Заключнi слова В. Сосюри спiвають пiсню очiкуваному щастю Украïни: Шумить Днiпро. Вiн повний свiтла. Вже наша доля не слiпа. Й моя Украïна розквiтла Пiд знаком молота й серпа. Бiлi акацiï будуть цвiсти, в мiсячнi ночi жагучi, промiнь морями заллє золотий рiчку i верби, i кручi... Будем iти ми з тобою тодi в нiжному вiтрi до рання, вип'ю я очi твоï молодi, повнi туману кохання... Солодко плачуть в садах солов'ï, так, як i завжди, незмiнно... В тебе i губи, i брови твоï, яку моєï Вкраïни... Ось вона йде у вiнку, як весна. Стиснулось серце до крику... В ньому злилися i ти i Вона в образ єдиний навiки.

Метки МАЗЕПА, ВОЛОДИМИР СОСЮРА, Стислий виклад твору, Скорочено, Уривки, ЛIТЕРАТУРА XX СТОРIЧЧЯ, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
Мазепа


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация